Вірши, пісні,твори.

Твір

«Вашке Покоління»

Вступ: Любі читачі я написав твір про війну в Україні, яка розпочалася ще в 2014 році і, ще триває вже 10 років, але саме повномаштабна війна розпочалася 24 лютого 2022року і поки я пишу вона триває.

23 лютого на вулиці була помірно хмарна погода, нічого особливого. Я дивився на хмари і збирався до школи. Поки я збирався, тато поруч розмовляв з друзями по телефону і говорив про те, що ніби готується напад на нашу державу. Я просто слухав це і продовжував збиратися. Мама поклала мені їжу в рюкзак, і я пішов до школи. По дорозі всі люди говорили про війну і напад росії на Україну. Прийшовши до школи, я підготувався до першого уроку, і пролунав дзвінок. Почалися уроки.

Після закінчення занять я збирався додому. Нам задали багато домашньої роботи, зокрема, малюнок на тему: "Як ти уявляєш свою Батьківщину через 5 років". Нарешті я прийшов додому і міг почати щось робити. Я вирішив почати з малюнка. Після завершення роботи я намалював Україну з радісними людьми, які тримали в руках гроші і несли прапор України. Я поклав цей малюнок у портфель, щоб завтра показати вчительці малювання.

На годиннику вже було шоста вечора. Прийшов тато, а з ним і мама. Тато пішов дивитися новини, а мама готувала вечерю. Я грав на телефоні, і одним вухом чув, що знову говорили про наступ на Україну, але я до останнього не вірив. Мама приготувала вечерю, і ми всі сіли їсти. Після цього лягли спати.

Вночі я прокинувся о першій годині і відчув якесь погане передчуття, ніби щось повинно статися. Але я не звернув на це уваги і почав засинати, бо завтра треба було бути не сонним у школі. О 5 ранку ми всі прокинулися від звуків вибухів. Мама перелякано схопилася з дивана і кинулася до телефону дізнатися, що сталося і чому вибухи. Через кілька секунд, коли мама взяла телефон, пролунав дзвінок. Їй зателефонувала подруга з Варшави і сказала, що почалася повномасштабна війна — Росія напала на Україну. Мама, схвильовано, запитала: "Як?". На це подруга Аня не знала, що відповісти.

Через годину пролунав дуже неприємний звук — це виявилася повітряна тривога, яка означала загрозу. Але на цей раз, як сказав тато, це був воєнний стан. Через 10 хвилин ми побачили у вікно колону техніки з літерами "V" та "Z". Почалися звуки вибухів і стрілянини. Мама негайно зателефонувала подрузі Ані й запитала: "Якщо син приїде до кордону з Польщею, ти його забереш?". Вона відповіла: "Звісно, так", і запитала: "А ви?".

Чому ви не їдете? На це моя мама просто промовчала і сказала: "Сину, тобі будь-якою ціною треба добратися до кордону з Польщею. Там тебе забере моя подруга Аня на деякий час. А ми приїдемо або після війни, або коли трохи втихне. Не хочемо просто залишати дім. Ось тримай гроші і трохи ліків. Головне — не здавайся і допомагай людям, які будуть потребувати допомоги по дорозі. І напиши мені, коли приїдеш." Я кивнув і сказав: "Добре". Мама обняла мене, а тато сказав: "Давай, сину, удачі тобі."

Коли я вийшов з дому, побачив, як щось невідоме влучило в сусідній будинок, і він почав горіти. Тато з мамою підштовхнули мене і сказали: "Йди, Максимко!" Я востаннє обняв їх і пішов.

Йдучи з мого міста Маріуполя, я бачив багато людей, які лежали на землі, вкриті кров'ю. Я йшов, йшов і раптом побачив військових. Вони крикнули мені російською: "Ей, ти чого тут ходиш? Іди, давай, поки ми тебе не вбили!" Я зрозумів, що це не наші, і пішов далі. Вони побачили це і почали стріляти по землі біля мене. Я прискорив крок.

Йшов я довго і вже втомився. Не знав, де знаходжусь, і давно збився з шляху. І тут побачив військового — він був наш, у нього була синьо-жовта стрічка. Я підійшов і сказав: "Доброго ранку, пане військовий! Ви не підкажете, де я знаходжуся?" Він відповів: "Ти зараз у Запоріжжі." Я запитав, як мені дістатися до кордону з Польщею, і військовий сказав: "Тобі треба їхати до Львова, там кордон з Польщею." Я подякував і побажав гарної служби.

Військовий сказав: "Тікай швидше з Запоріжжя, бо скоро прийдуть погані гості." Не встиг я нічого відповісти, як почалися вибухи і звуки автоматів. Військовий закричав: "Хлопці, готуємось до оборони! А ти тікаєш, поки вони ближче не підійшли." Я запитав: "Куди мені йти?" Він відповів: "Йди до Дніпра, там вже буде транспорт. Якось доберешся." І наостанок я спитав: "Що з Маріуполем?" Він відповів: "Там ідуть важкі бої."

Я подякував і пішов далі. Витягнув телефон і спробував зателефонувати мамі і татові. Я телефонував три хвилини, але вони не відповідали. Засмутившись, я пішов далі.

Побачивши, що з'явився інтернет, я відкрив карту і побачив, що знаходжусь біля села Лукашеве, а до Дніпра ще далекувато. Я вже дуже зголоднів і відчув спрагу. Побачив будинок, де горіло світло, і постукав у двері. Відчинила бабуся років п'ятдесяти й запитала: "Що ти тут робиш?" Я пояснив свою ситуацію, розповів, звідки йду, і що зголоднів, хочеться їсти та пити. Вона сказала: "Заходь, дитино, напою, дам поїсти."

Я зайшов, у будинку було чисто. Я запитав: "А де ваші діти?" Вона пояснила, що діти пішли до військкомату захищати міста України, тому вона живе одна. Тут майже ніхто не залишився.

Обстрілювали нас, і всі виїхали за кордон. Бабуся запитала мене: "А чому ти один? Де твої батьки?" Я відповів, що вони залишилися вдома, в Маріуполі. Сказали, що не хочуть їхати, бо звикли до свого міста. "А куди ти їдеш?" — запитала вона. Я пояснив, що йду до Дніпра, мені військовий підказав, що звідти можна дістатися до кордону з Польщею, а там мене забере подруга мами. Бабуся зрозуміла і сказала: "Побудь трохи в мене, відпочинь, бо попереду велика дорога." Я відповів: "Добре, дякую."

Вона насипала мені їжу, і я почав їсти. З'ївши все, бабуся запитала: "Ще хочеш?" Я відповів, що так, і вона знову наклала їжі. Поївши, я помив посуд і поклав його в шафу, де бабуся зберігала посуд. Я сказав, що скоро піду далі, на що вона відповіла: "Зачекай, дитино, я дещо дам тобі в дорогу." Вона пішла з будинку і повернулася з трьома пляшками води по 0,5 літра. Потім знайшла рюкзак, поклала туди пляшки з водою та пиріжки.

Ми вийшли на вулицю і почули звуки вибухів. Бабуся сказала: "Пішли зі мною, сховаємось." Ми спустилися в підвал і сиділи там, поки звуки вибухів ставали дедалі голоснішими. Бабуся сказала: "Як тільки перестане бахкати, ти підеш прямо по дорозі — там буде Дніпро. Але треба пройти багато кілометрів, тому я й дала тобі їжу і воду, щоб ти міг перекусити в дорозі." Я подякував їй і спитав: "Хочете піти зі мною?" Вона відповіла: "Ні, дитино, я не піду. Мені ні на кого залишити господарство, та й невідомо, скільки триватиме ця війна. Я залишуся, а тобі бажаю успіху."

Коли звуки затихли, ми вийшли з підвалу. Я попрощався з бабусею, і вона провела мене до дороги, помахала рукою та пішла назад до себе. Мені стало її шкода, адже вона не може нікуди піти, а я пішов далі. Попереду була тільки дорога, небо, хмари і рідкісні дерева.

Згодом я згадав, що бабуся дала мені воду та їжу. Я трохи перекусив і пішов далі. Нарешті побачив вивіску: "Ласкаво просимо до міста Дніпро". Я зрозумів, що дістався, але вже було темно — на годиннику дев'ята вечора, а телефон мав мало заряду. Треба було знайти місце для ночівлі і зарядити телефон.

Я йшов містом і натрапив на вокзал. Подумав, що тут зможу залишитися. Поставив телефон на зарядку і, поки він заряджався, заснув на стільчику. Прокинувся о першій годині ночі, коли телефон був заряджений. Поставив його в кишеню і знову ліг спати, але ніч була важкою — було дуже гучно, і я мало спав. Однак краще так, ніж нічого.

Зранку я почав думати, куди йти далі. Вирішив їхати до Львова, але спочатку потрібно було купити квитки. Пішов до каси, дізнався про найближчий поїзд і купив квиток на вечірній рейс — 3 вагон, 7 місце, відправлення о 21:00. Часу ще було багато, тому я пішов на перон, щоб подивитися на потяги і скоротити час.

Раптом я побачив хлопчика років 10, який сидів на лавці. Я підійшов і запитав: "Що ти тут робиш? Де твої батьки?" Хлопчик відповів: "Я тут уже два дні, майже нічого не їв. Голодний, хочу їсти і пити. Мої батьки померли, але перед цим посадили мене на автобус..."

Мене відправили до Дніпра подалі від дому, щоб я вижив і міг далі жити. Я запитав хлопчика: "Ого, нічого собі, а звідки ти?" На це він відповів: "Я з Луганської області." "Хлопче, а як тебе звати?" — запитав я. "Мене звати Максим, а тебе?" — "Артем." — "Зрозумів. Ну що, Максиме, пішли зі мною. У мене є трохи грошей, батьки дали, щоб я поїхав до подруги мами, поки це божевілля не закінчиться." Максим запитав: "А звідки ти?" Я відповів: "Я з міста Маріуполя." Ми з ним подружилися, і я подумав, що, можливо, взяти його з собою. Що йому тут робити? Він довго не протримається — загине від голоду або спраги.

Ми пішли до магазину, де я купив йому їжу та воду. Він поїв і був дуже вдячний і щасливий, хоча все одно сумував через загибель батьків. Я намагався його заспокоїти.

Через декілька хвилин пролунав дзвінок з невідомого номера. Я підняв слухавку і сказав: "Алло, хто це?" На це мені відповіли: "Це я, подруга твоєї мами. Хотіла спитати, де ти?" Я відповів: "Я зараз у Дніпрі, ввечері потяг на Львів."

Я збирався запитати її про щось, але вона перебила і сказала: "Називай мене просто Аня." Я сказав: "Аня, можна до тебе приїде ще одна дитина? Йому 10 років, він втратив батьків." На це Аня відповіла: "Звісно, бери його. Місця вистачить, чоловік не буде проти, і я теж не проти."

Я відповів: "Моя батарея сідає, зателефоную пізніше." Аня сказала: "Добре, зателефонуй, коли будеш у Львові."

На годиннику було шоста вечора, і настав час готуватися до потяга. Ми пішли на вокзал чекати поїзд. Я сказав Максиму: "У мене є для тебе гарна новина." Він запитав: "Яка новина?" Я відповів: "Ти будеш жити з нами, якщо, звісно, хочеш." Максим запитав: "Де жити?" — "У Польщі, у подруги моєї мами." Максим був у захваті: "Ого, добре! Дякую!" Він обійняв мене і повторив: "Дякую!"

Поки ми розмовляли, було вже 8 вечора, і незабаром повинен був прибути потяг. Раптом оголосили: "Увага! Потяг Дніпро — Львів прибув на 2 колію. Просимо пасажирів пройти до платформи." Ми зраділи і пішли на 2 колію. Коли потяг прибув, через 20 хвилин відкрилися двері, і ми зайшли, показали квитки та пішли займати свої місця. Я сказав Максиму: "Будеш спати знизу, а я зверху." Він відповів: "Добре, Артеме." Вагон був переповнений — видно, що всі намагалися втекти від бойових дій.

Потяг рушив, і ми поїхали. Нам належало довго їхати, тому ми вклалися спати. Я ліг зверху, а Максим знизу. Поки ми спали, на вулиці йшов дощ, і було дуже темно. Потяг їхав, видаючи звуки рельсів.

Я прокинувся о шостій годині ранку, а Максим ще спав. Не хотів його будити, тому пішов поставити телефон на зарядку. Вимкнув його і подивився, де ми знаходимося. Побачив, що ми вже біля Черкаської області, і пошепки сказав сам собі: "Ми вже в Черкаській області, зрозуміло."

Раптом я згадав про батьків. Не можу до них додзвонитися, їхній телефон поза зоною. Сподіваюся, вони живі і з ними все добре. Тут прокинувся Максим і сказав: "Добрий ранок!" Я відповів: "Добрий ранок!" Ми почали Ми продовжували розмовляти, коли потяг зупинився. Я побачив людей через вікно і зрозумів, що це була зупинка. Це справді була зупинка в Черкаській області, після якої ми мали зупинитися в Тернополі й Львові. На цій зупинці до нашого вагона зайшла молода пара років двадцяти. Вони здивовано запитали: "Що ви тут робите і куди їдете?" Я відповів: "Ми їдемо до Львова."

Пара посміхнулася і сказала: "Ну, тоді ми з вами." Хлопця звали Женя, а дівчину — Настя. У відповідь я сказав: "Мене звати Артем, а мого друга — Максим." Ми познайомилися і почали розмовляти. Я вийшов із вагону, щоб забрати зарядний пристрій і телефон. Поклав телефон у ліву кишеню і повернувся назад.

Потяг рушив далі, і Женя запропонував зіграти в шахи або шашки. Ми посміхнулися, і я сказав: "Давай у шашки," а Максим наполягав на шахах. Ми сперечалися, що пограти, а потім посміхнулися й обмінялися рішеннями: я запропонував шахи, а Максим — шашки. У результаті ми вирішили грати в шахи, а Женя з Настею спостерігали і сміялися. Усім було весело, ми грали в ігри до самого вечора, паралельно щось перекусювали і пили.

Вечоріло, і я подивився на мапу: ми майже доїхали до Хмельницької області, що означало, що на ранок повинні бути у Львові. Перевірив новини і побачив, що по всій Україні оголосили повітряну тривогу, можливі ракетні удари. Незабаром ми всі лягли спати.

Нас розбудив гучний звук — виявилося, що ракета влучила в будинок, який загорівся. Вибуховою хвилею трохи зачепило потяг, і він почав гальмувати. Ми зупинилися в Тернопільській області. Машиніст зайшов до вагону і сказав: "Сидіть тут, по закінченню тривоги підете пішки далі, потяг не їде."

Ми сиділи й думали, як доїхати до Львова. Женя сказав: "Не хвилюйтеся, транспорт туди їздить, щось придумаємо." Ми всі махнули головами. Минали хвилини, години, тривога не закінчувалася, вибухи ставали частішими. Нарешті Женя сказав: "Збирайтеся, тривога відбій."

Ми почали збиратися і вийшли з вагону, пішли прямо. По дорозі бачили багато машин. Ми дісталися до маленького містечка. Женя сказав: "Тут повинен ходити транспорт." Ми почали питати місцевих мешканців, де можна сісти на транспорт до Львова. Один хлопчик відповів: "Ідіть туди, там він вже є. Йдіть швидше, бо він рідко їздить."

Ми дійшли до зупинки й побачили автобус. Сіли, заплатили за квитки і чекали, коли поїдемо. Двері зачинилися, і ми вирушили до Львова. Поїздка видалася швидкою — хоча ми їхали 2 години, здавалося, що менше.

Коли ми приїхали до Львова, Женя і Настя запитали: "Куди вам треба?" Ми відповіли: "Нам на кордон із Польщею." Вони сказали: "Давайте допоможемо вам знайти транспорт туди, а потім підемо додому."

Ми погодилися. Я запитав: "Женю, Настю, можете залишити нам свій номер телефону або Телеграм? Ми будемо спілкуватися." Вони відповіли: "Звісно, нема питань," і залишили свій контакт. Ми побачили бабусю і запитали: "Бабусю, ви знаєте, як дістатися до кордону з Польщею?" Вона відповіла: "Сідайте на автобус №11, він майже до кордону їде. Хвилин десять-п'ятнадцять і будете на місці."

«Ви на місці, тільки потім треба трохи пройтися прямо. Там ви побачите багато людей, машин — то і буде кордон», — сказала бабуся. Ми подякували і пішли чекати автобус. Його не було, тож ми сіли на лавочку разом із Женею та Настею і чекали. Через годину приїхав автобус, ми сіли, заплатили і попрощалися з Женею та Настею, сказавши: «До зустрічі!» Одразу зачинилися двері, і ми поїхали. Як і казала бабуся, їхати було недалеко. Ми їхали, милуючись різноманітними деревами, доки водій не сказав: «Кінцева, виходьте, пасажири».

Ми вийшли і побачили багато людей і машин. Пішли в той бік, де було найбільше скупчення. Пройшовши трохи, я дістав телефон з лівої кишені і подзвонив Анні, щоб вона нас забрала. Її чоловік підняв слухавку: «Алло, слухаю, хто це?» Я відповів: «А де Аня?» Він сказав, що вона поруч, і я попросив покликати її. Він неочікувано запитав: «А навіщо вона вам?» Я відповів: «Я син її подруги, Артем». Він сказав: «Артем, це ти?» Я підтвердив: «Так, а мій друг — Максим». Він перепитав: «Максим з тобою?» Я відповів: «Так, ми вже на кордоні. Ви можете нас забрати?» Він відповів: «Вже їду, чекайте там». Ми сказали добре і поклали слухавку.

Чекаючи, ми дивилися на людей і машини — їх було дуже багато. Раптом почули: «Артем, Максим, ви де?» Ми побачили чорне авто, і з віконця нам махали рукою. Ми сіли в машину і поїхали додому до Ані. По дорозі я намагався зателефонувати мамі або татові, але все було даремно — вони не брали слухавку.

Коли ми приїхали до Ані, вона нас обійняла і сказала: «Ось ваша кімната, живіть тут». Я поклав речі на ліжко, і Аня покликала мене: «Артеме, йди сюди». Я підійшов, і вона простягнула мені листок: «Тримай, прочитай». Я запитав: «Що це?» Аня відповіла: «Це повідомлення, яке твоя мама попросила передати тобі. Прочитай».

Повідомлення:

"Артеме, я знала, і тато знав, що ти доїдеш. Ми вірили в тебе і пишалися. Ти зміг, і ти — молодець! Напевно, тобі цікаво, чому я пишу це повідомлення, і коли я його написала. Я написала його в той момент, коли ти пішов із дому. Ми вірили, що ти доїдеш за будь-яку ціну.

Але… більше нас немає в живих.

Любий сину, продовжуй любити, мріяти і піклуватися про інших, навіть у такі важкі часи. Допомагай тим, хто не може допомогти собі сам. Життя буває жорстоким, але ти — сильний. Це покоління пройде через випробування. Ми тебе любимо. Успіхів тобі!"

Після цього повідомлення я не витримав і почав плакати. Аня підійшла до мене і сказала: «Не плач, твої батьки хотіли, щоб ти не бачив цей кошмар і жив далі». Я зрозумів це і більше не плакав.

Кінець: Так і закінчилася історія хлопчика, але що було далі? Не знаю, бо війна ще триває. Не всім пощастило виїхати. Багато дітей, батьків і родин загинули, бо не змогли виїхати через окупантів. Але ми переможемо. Слава Україні! Героям слава!